Одним з головних завдань історичної науки є інформування суспільства про успіхи та помилки минулих поколінь, передача їх позитивного та негативного досвіду з метою унеможливлення повторення ситуацій, які нанесли непоправних збитків суспільству. Виходячи з цього завдання надзвичайно важливим виступає не тільки знання історичних фактів, а й розуміння психологічного підґрунтя історичних подій. Саме цим і займається відносно новий напрям в історичній науці – психоісторія.

Цікаву іконографіку було розміщено на сайті openstudy.org.ua Мені здається розміщення її на цьому блозі є дуже доречним. В ній про те як працює наш мозок, як відкладається інформація, як діє память. Щоб передивитись іконографіку в повному обсязі натисніть будь ласка сюди

Про переосмислення історії в Україні мова йде ледь не від проголошення незалежності. Неодноразово була учасником численних конференцій та семінарів, в назві яких було “переосмислення історії”. Але, нажаль, “переосмислення” завжди лишалось лише гарним словом, після всіх конференцій залишалось незадоволене відчутті “поговорили і все”. Для мене це проблема всіх наукових конференцій, круглих столів, які відбуваються щорічно, теми їх практично не міняються, але практичних результатів вони не мають.

Цікаву статтю прочитала сьогодні на civicua.org, всім рекомедую! Мова йде про люстрацію та досвід Чехії в цьому питанні.

Враження від статті залишились наступні: в Україні суспільство не готове та й взагалі не відчуває потреби в люстрації.

Отже, наша свідомість спокійно спрймає тоталітарне минуле країни, просто зазначємо для себе факт, що так, комуністичний режим був, це наше минуле. І я з цим погоджуюсь спираючись на власний досвід спілкування з різними людьми в різних куточках України. Розумію, що є люди які можуть заперечити цей факт, але це як виявляється лише на словах. Не всі можуть сприймати правду. Бо якщо, ця теза була неправдою, люстрація вже давно відбулась би в Україні.

Звідси виникає ще одна думка, про яке переосмислення історії може йти мова, якщо здебільшого українці просто приймають своє минуле таким яким вони його знали (! увага знали, але не таким яким воно було).

Дані роздуми навіяні прочитаним не давно романом Джорджа Оруела «1984», а також спостереженнями і порівняннями ситуації на Сході та Заході України.

Досить скептично ставлюсь до використання літературних творів в історичному дослідженні, окрім тих, що описують реалії часу в період написання. Зрозуміло, що до таких не відноситься ані фантастика, ані утопія, яким є роман Оруела.

Для прикладів і порівнянь буду використовувати власні спостереження щодо історичної пам’яті в Донецьку та Львові, досвід життя в цих містах дозволяє трохи глибше подивитись на ситуацію з позиції очевидця.

Німецька служба CNN повідомила, що помер Джон Демьянюк – колишній охоронець німецького концентраційного табору. Йому було 91 рік. В травні минулого року німецький суд визнав його винним у масових вбивствах в таборі смерті Собібор на території Польщі.

Протягом 1942-1943 років в цьому таборі було вбито як мінімум 167 000 людей.

Демьянюк був українцем за походженням. Після Другої світової війни він емігрував до Німеччини.

Друга світова війна нанесла, окрім економічних збитків, глибоку психологічну травму не одному поколінню людей. Адже люди, що пережили війну, передають цю травму у спадок. Діти, онуки, правнуки людей, що постраждали від соціальних потрясінь ХХ століття, несуть в собі біль минулих поколінь, навіть, якщо нічого не знають про них. Багато негативних процесів в сучасному суспільстві пов’язано само з небажанням визнати та усвідомити жахливий історичний досвід.

Замовчування подій минулого спричиняє розрив між поколіннями, що наносить шкоду та ставить під загрозу взаємини між батьками та дітьми. Відчуження в середині сім’ї спричиняє недовіру до інших людей та веде до індивідуалізації суспільства. Крім того, витиснення епізодів історії веде до колективної амнезії, що спричиняє повну апатію.

Для того, щоб травма минулого перестала викривляти сучасність необхідно зробити “роботу горя”, як говорять психологи. Це означає, що важливо визнати те, що жахливий досвід мав місце та прийняти його, як частину свого життя та як частину життя сім’ї, обговорити та осмислити. “Робота горя” має бути проведена на всіх рівнях: у свідомості кожної людини, сім’ї, суспільстві.

Що таке усна історія?

Усна історія» – це новий науковий напрям, що інтенсивно розвивається з другої половини ХХ ст. Термін “усна історія” був введений ще Барбе д’Оревіллі (1852), проте отримав поширення після робіт професора Колумбійського університету Аллана Невінса. Останнім часом, у зв’язку з усвідомленням того, що від нас йдуть люди так званого “воєнного покоління”, а також через відсутність широкого доступу для вчених до документів з історії локальних війн, до методів усної історії все частіше звертаються військові історики.

Українська асоціація європейських студій, за підтримки Міжнародної громадської організації “Міжнародний фонд “Взаєморозуміння і толерантність”, оголошує конкурс на участь в тренінгу в рамках проекту “Залучення молодіжних європейських клубів до збереження історичної пам’яті в Україні”.

Проект має на меті залучити Євроклуби України до діяльності зі збереження історичної пам’яті щодо жертв нацизму, розвитку міжгенераційного та міжкультурного діалогу, подолання соціальної ізоляції жертв націонал-соціалізму й тоталітаризму, самотніх людей похилого віку, і створення електронного фонду живої пам’яті про Другу світову війну.

Conference, November 5–6, 2011, Kyiv:
Collaboration between the Soviet Union and Germany: Causes and Consequences

DEAR COLLEAGUES!

We are pleased to announce the international academic conference, from November 5–6, 2011,
organised by the Kyiv City Organization of the Ukrainian Charitable Vasyl Stus Memorial Society, the
Public Institute of Historical Memory and the National University Kyiv-Mohyla Academy, on the subject
of: Collaboration between the Soviet Union and Germany in the interwar period and during

WWII:Causes and Consequences

Venue: National University “Kyiv-Mohyla Academy”, Kyiv, Skovoroda str, 2.

Запрошуємо українські Євроклуби долучитись до збереження історичної пам’яті

Українська асоціація європейських студій, за підтримки Міжнародної громадської організації “Міжнародний фонд “Взаєморозуміння і толерантність”, розпочинає реалізацію проекту “Залучення молодіжних європейських клубів до збереження історичної пам’яті в Україні”.

Проект має на меті залучити Євроклуби України до діяльності зі збереження історичної пам’яті щодо жертв нацизму, розвитку міжгенераційного та міжкультурного діалогу, подолання соціальної ізоляції жертв націонал-соціалізму й тоталітаризму, самотніх людей похилого віку, і створення електронного фонду живої пам’яті про Другу світову війну.

Читаючи історію не знаю як Ви, а я часто ловлю себе на думці про те, що людина постійно перебуває у стані війни. Не знаю чи так це є насправді… Пишучи цей пост хотілося б подискутувати і почути думку різних людей різних професій.

Історія доводить, що там, де є дві людини, там є конфлікти, які часто переростають у насильницькі.

Чи є стан війни природнім для людини?! Чи не є війна наслідком того, що людина постійно бореться сама з собою, тоді яка мета цієї боротьби?!

Звичайно, Україна переживає зараз не найкращі свої часи, як в економічному, політичному так і духовному плані. Думаю, важко знайти людину, яка б з цим не погодилась. Найкраще цю кризу уособлюють люди, які знаходяться при владі. Інакше, чим як не глобальною духовною кризою в українському суспільстві назвати те, що відбулося сьогодні в Харківській ОДА. Де замість поважного ставлення до людей, які пройшли війну, ветерани почули від головного спеціаліста Харківської ОДА Володимира Ляхіна “Чтоб вы, дети войны – бл.ди, быстрее сдохли!” ( джерело: http://www.segodnya.ua/news/14219252.html?utm_source). Не знаю чи потребує ще якихось коментарів цей епізод.